Я – попіл на дні твоєї чашки з-під кави-латте. Ти слухаєш латину. Твій погляд сонячний.
У нічних кафе я до ранку читаю Бродського, курю. Ти спиш вночі, а зранку п'єш фреш. Твоя шкіра сяє бронзою, моя – місячним світлом. Ти вмієш посміхатись, коли боляче. Я вмію плакати від щастя.
Коли ти мовчиш, мені страшно. Ти іноді злишся, коли я багато говорю.
Ти любиш собак за те, що вони дружні та вірні. А я люблю кішок за їхню грацію та таємничість. Тобі подобається робити корисні речі, я ж схильна до абсурдних та випадкових. Я роблю\говорю, а думаю вже після. Для тебе ж важливий дозвіл твого мозку на всe.
Я не можу сісти і цілеспрямовано думати, щось вирішувати, як це робиш ти. Проте я можу нецілеспрямовано і сильно відчувати. Іноді це вбиває мене.
Мені так важко сказати, хто кращий. Мені так дивно бачити, скільки відмінностей та протиріч у нас з тобою. Мені так страшно, що ми можемо ніколи не зрозуміти одна одну.
Візьми мене за руку. Побач в моїх очах, що:
Ти – стовідсотково життя. А я, певно, навіть і смерть. Ми не могли з тобою не зустрітись. Ми не могли б існувати одна без одної._