ну всё. поехали окончательно какое-то шипперское недоразумение.)

это первый фик. автор, то бишь я, так и не понял, почему фик написался на украинском о_О
а вообще, я уже выпил йаду, натянул на себя белые тапки и для верности убился апстену с разгона.

Назва: "Осіння мара"
Автор: ночи.навылет
Рейтинг: РG
Розмір: драббл
Пейринг: СС/РЛ
Жанр: ангст, романс
Дисклеймер: не моє, не претендую
Попередження: поствоєнна АУ, пре-слеш

читати даліКрізь відчинену віконну шибку до занедбаної кімнати тихо заповзало холодне осіннє повітря. Срібляста хмаринка вже вкотре намагалася затулити покраяний місяць - єдине джерело світла, що потряпляло у це темне й похмуре приміщення. Вітер сколихнув дерева і жовтогарячий листок повільно приземлився у брудну синю чашку. По каві миттю розійшлися дрібні кола. Люпин збентежено здригнувся та відсахнув руки від чашки, ледь її не перекинувши. Проте все було спокійно - ніхто не з'являвся, нікого не було...

...Тут, здається, нікого немає уже цілу вічність. Та життєрадісна дівчина Тонкс, мабуть, вже триста разів знайшла собі когось кращого за нього, аж поки він хто-зна чому відсиджується у цьому забутому Мерліном місці...
Думки про Джемса та Сіріуса були болючишими за щомісячні перевтілення, тому, якнайдужче зібравши волю в кулак, Ремус намагався просто не згадувати старих друзів. Так, ніби їх ніколи не існувало. Так, ніби ці зусилля могли принести хоч якесь полегшення.
Та до чого тоді це очікування, ця дивна паранойя? І скільки часу вже пройшло з того моменту, коли він вирішив, що тепер для нього немає місця у цьому новому світі, що вчиться жити без Волдеморта? Люпин вже давно перестав рахувати дні, давно розучився відчувати щось інше, окрім вічної жалоби за загиблими та гнітучої безвиході. Проте останнім часом його не покидало передчуття - щось має статися.
Вже другий, а може, й третій місячний цикл він чекає на когось, підсвідомо розуміючи, що насправді знає, на кого саме. Визнавати це зовсім не хочеться. Найсміливіші припущення про результативність цього очікування розбиваються при зіткненні з проблисками здорового глузду. Неможливе, просто кричуще божевілля - сподіватися на зустріч із мертвим. Тим більше, що в його стані божевіллям можна вважати вже надію як таку.
Він згадав про Снейпа підчас першого ж повного місяця насамоті. Було незвично та нестерпно втрачати розум без аконітового зілля. Ремусу й досі соромно за такі надто вже практичні думки замість належної пам'яті про загиблого. Але з часом несподівана практичність відійшла, а образ зіллєвара перетворився на нав'язливу мару. Це було ненормально і занадто непередбачувано, тому Люпин вирішив, що збожеволів. До того ж совість не давала навіть секундного перепочинку: як він може думати про Снейпа, коли має мріяти про повернення у цей світ зовсім не тої сварливої літучої миші, а своїх найращих друзів?..
Вирої незграбних та безладних думок цілодобово не давали спокою. Перебування у вовчій свідомості ставало дедалі бажанішим, адже лише так можна було позбутися тієї дурної залежності від безглуздої надії. От тільки якої ціною діставався цей нетривкий спокій.

...Ремус, як завжди, сидів біля вікна зі старою синьою чашкою. Кава давно вже охолола, а маленький листочок все ще плавав у ній. Ця осінь не приносила нічого, окрім звичного протягу по ногах, нових нападів меланхолії та загострення божевілля.
Холодне повітря протягнулося кімнатою сильніше, ніж завжди: так, що трохи розтріпало сиве волосся на Люпиновій потилиці. Він знову здригнувся та підвівшись роззирнувся затуманеним поглядом. Через ті довгі місяці очікування та потупленої впевненості у своїй надії Ремус навіть не збагнув, що нормальній людині слід було б здивуватися. Адже те, що він спершу прийняв за надто сильний порив вітру, виявилося прозорою сріблястою рукою примарного Северуса Снейпа.
- Чому ти вирішив прийти? - незграбно поцікавився Люпин, знову сідаючи на стілець. Йому здавалося, що він і не згадає, як взагалі можна промовляти до когось.
- Бачу, є речі, які ніколи не змінюються, - кривувато посміхнувся професор, - ти так і лишився невпевненим у собі невдахою, Люпине. І так само ставиш дурні питання.
- Якщо тобі не подобається, ти завжди можеш піти... - голос Ремуса був обережним й тихим, так, ніби він щось перевіряв і був не надто впевнений у результаті.
- О, будь певен - піду, - за мить озвався Майстер Зіль, - однак, мені здається, що ти підеш зі мною. Тебе ж не надто тішить це існування, чи не так?..
Запала довга мовчанка. Ніби прийнявши якесь рішення, вовкулака встав і зробив крок уперед. Здивування охопило його наступної ж секунди: тіло так і лишилося сидіти на стільці, а сам Люпин тепер відчував, як повітря проходить крізь те нове, що він міг би назвати собою.
- То... це так просто? - ошелешено спитав він іншу примару.
- Тепер усе буде значно простішим... - ухильно та загадково відповів Снейп.
Наступної миті дві сріблясті фігури розтанули у нічному повітрі так, наче їх і не було.
...Тут, здається, нікого немає уже цілу вічність...